Рекомендації батькам агресивних дітей

Агресивність — це властивість особистості, що виражається в готовності до агресії. Але водночас це й енергія подолання, боротьби, відстоювання себе, своїх прав та інтересів, енергія завзятості, незалежності, активності, ініціативності. Така сила необхідна людині для того, щоб досягти своєї мети, опиратися надмірному тискові навколишнього середовища, протистояти перешкодам.

Агресія (з лат. — напад, наступ) — це вмотивована деструктивна поведінка, яка суперечить нормам і правилам співіснування людей у суспільстві, умисні дії, спрямовані на заподіяння шкоди. Для нормального розвитку здорової особистості агресивність потрібна, але в межах норми. Діти, в яких цей вагомий показник знижений, ростуть пасивними, несамостійними, залежними, занадто покірними, поступливими, тому можуть легко потрапляти під вплив, стати виконавцями чужої волі, легкою здобиччю сильних і владних людей. Небажаною є не сама по собі агресивність, а неприйнятні форми її прояву: звичка кричати, ображати, битися. Тому головним завданням практики є розвиток позитивних сторін агресивності й запобігання негативним.

Психологи застерігають батьків: не перекладайте виховання своїх дітей на телевізор або комп’ютер. Наслідки їхнього агресивного впливу на незміцнілу психіку можуть бути непередбачуваними. Культ агресії призводить до того, що дитина заряджається нею. Агресивна поведінка сприймається як норма та єдиний вихід із різних ситуацій. Перегляд телевізійного насилля робить дітей «товстошкірими», і вони спокійно ставляться до насилля. На жаль, перші уроки насильства діти засвоюють ще в сім’ях, де батьки демонструють їм саме агресивні способи розв’язання життєвих проблем.

Згідно зі статистичними даними, 99 % злочинців-рецидивістів у дитинстві були жорстоко биті. Породжуючи агресію, ми неминуче готуємо собі удар у відповідь. Дуже часто агресія дітей — це знак відчаю, набутий у сім’ях стиль поведінки. їх привчили на всі неприємні, травматичні ситуації реагувати тільки так: криком, бійкою. Надто бурхливі прояви обурення, оскаженіння батьків розпалюють погані нахили дітей, привчають їх до безконтрольних вибухів емоцій. Батьки мусять навчитися реагувати на вчинки дітей не імпульсивно й роздратовано, а виважено, роз¬судливо, щоб стати для них взірцем адаптивної, адекватної поведінки.

Жорстке ставлення до дітей — це крайній ступінь невиправданої перестановки ролей, коли батьки намагаються вирішувати власні емоційні проблеми за рахунок дітей, «зриваються» на них. Тому основне завдання батьків — зміна неадекватних, афективних стереотипів взаємодії з дитиною: насамперед слід навчитися розуміти ії емоційні прояви й адекватно реагувати на них. Коли наші власні емоційні ресурси вичерпуються, треба:

1.Взяти тайм-аут у конфлікті з дитиною, відкласти всі спільні справи, намагатися не зачіпати її у хвилини роздратування.

2.Повідомити про свій стан дитині: «Ця ситуація дратує мене. Мені треба заспокоїтися, а зараз мене краще не чіпати».

3.Намагатися якнайшвидше відновити власні сили, поповнити свої «емоційні резервуари» (теплою ванною, переглядом фотоальбомів, у яких закарбовані найщасливіші миті вашого життя, приємною музикою, заспокійливою маскою для обличчя, читанням мудрих висловлювань). Ко-рисно мати спеціальний зошит із виписками для натхнення. Допоможе і спілкування з природою, друзями чи ще чимось, що освіжить, оновить душу.

4. І вже тільки після цього, опанувавши себе, намагайтеся зарадити ситуації. Інакше спрацьовує «механізм емоційного зараження» — не найкращий помічник у конструктивному вирішенні проблем.

Як ми, дорослі, зазвичай реагуємо на емоційні спалахи дитини? «Що ти собі дозволяєш?! Як ти посмів?!» Правильніше ж буде замість того, щоб одразу втихомирити дитину, трохи почекати:

• 1 хвилину на кожен рік її життя (з десятирічним — 10 хвилин, з п’ятнадцятирічним підлітком — 15):
• залишити дитину в кімнаті на самоті;
• дати шанс пережити бурхливі емоції;
• звільнитися від них. Спалахи гніву допоможуть навчитися контролювати свої емоції, не пригнічуючи їх.

Почуттів дитини не можна оцінювати, засуджувати. Не слід вимагати, щоб вона не переживала те, що переживає. їй зараз погано, як нікому. Зрозумійте її, не сваріть за те, що вона посміла гніватись. Не бійтеся відкрито висловлювати співчуття. Співчувайте без оцінок: «Звісно, це неприємно, боляче, коли…» або «.„мені шкода, що…». Про-демонструйте: «Я тебе розумію, я — з тобою, мені знайомі твої почуття». Поставтесь до її обурення з розумінням, повагою. Дитину до 10 років (а фізично слабких — і до 12—13) упевнено, але м’яко обхоплюємо зі спини, доки вона не заспокоїться. При цьому бажано не говорити, а якщо доводиться — то тоном нейтрального наказу: «Заспокойся, все нормально, зараз усе владнаємо».

Після афективного спалаху дитина відчуває спустошеність і не готова до розмов. Дайте їй відпочити й обов’язково поговоріть наодинці трохи пізніше. Тільки тоді, коли емоції вщухнуть, розкажіть дитині про те, як ви переживали, коли вона виявляла свій гнів. Знайдіть разом із нею вдалу форму висловлювання протестних почуттів: «Я злюся, коли на мене кричать», «Я ображаюсь, коли ти несправедливо мене звинувачуєш», «Я обурююсь, коли мене дражнять». Запропонуйте дитині використовувати цю словесну формулу (спочатку говоримо про свої почуття, потім — чим вони викликані) надалі в подібних ситуаціях замість агресивних проявів. Адже завданням виховання є не усунення агресії, а навчання адекватно проявляти власні негативні почуття. Якщо дитина навчиться усвідомлювати свої почуття й почуття інших, вона зможе свідомо обирати мирні форми боротьби і захисту, тому частіше спонукайте далину до розмови про свої почуття, вчіть її виявляти емоції соціально прийнятними засобами.

Як правило, бурхливі емоційні реакції — це результат тривалого стримування емоцій, чого робити не варто. Дуже важливо навчити дитину давати вихід агресії безпечним шляхом: люто рвати папір, тупотіти ногами, різати пластилін, намалювати свою злість, а потім розірвати малюнок; до знесилення бити подушку, писати фразу «Я злюся» довго, до знемоги; написати лайливий лист гніву і з усією кровожерливістю спалити його, можна гарчати, як лев; гавкати, як собака; імітувати «собаче дихання» (швидко, коротко, часто, переривчасто, висолопивши язика) — словом, робити необразливі для інших людей руйнівні дії наодинці із собою.

Важливо вчити дітей використовувати агресивну енергію в мирних цілях, спрямовувати в творче річище: писати вірші, малювати, танцювати, співати, займатися спортом, грати в рухливі ігри, використовувати гумор. Такі види діяльності сприяють розрядці внутрішнього напруження, запобігають накопиченню агресивної енергії. Учіть контролювати імпульсивну агресію, тренуйтеся не реагувати на провокацію агресією, відмовтеся приймати негатив від інших, впускати його у свою душу, «грати за чужим сценарієм». Коли дорослі реагують на емоційні спалахи дітей з любов’ю, розумінням, не по-диктаторському, коли не дратуються у відповідь, діти зрештою вчаться контролювати свою поведінку, і це стає важливою складовою здорового розвитку їхньої емоційної сфери.

Запам’ятайте 10 основних правил взаємодії з агресивними дітьми:

1. Бути уважним до потреб дитини.

2. Демонструвати модель неагресивної поведінки.

3. Бути послідовним у покараннях. Карайте за конкретні вчинки.

4. Покарання не повинні принижувати дитину.

5. Навчайте прийнятих способів вираження гніву.

6. Давайте дитині шанс виявити гнів безпосередньо після прикрої події (фрустрація — психічний стан, викликаний неможливістю задовольнити потребу чи бажання).

7. Відпрацьовуйте навички реагування в конфліктних ситуаціях.

8. Розвивайте здатність до емпатії (співпереживання).

9. Розширюйте поведінковий репертуар дитини.

10. Учіть брати відповідальність на себе.

Найкращий спосіб уникнути надмірної агресивності в дитині — виявляти до неї любов.