Все в твоїх руках

У світі, перенасиченому інформацією, де за нашу увагу бореться кожен заголовок, виник феномен, відомий як клікбейт (від англ. click – клік і bait – приманка). Це не просто заголовки, а справжні інформаційні “гачки”, створені з єдиною метою – змусити користувача натиснути на посилання, незалежно від реальної цінності чи змісту матеріалу. Що таке клікбейт? Клікбейт – це сенсаційний, емоційно заряджений або такий, що навмисно вводить в оману, заголовок, часто в поєднанні з яскравим мініатюрним зображенням (thumbnail), який експлуатує людську цікавість (curiosity gap). Медіа-ресурси, блогери та компанії використовують його для збільшення трафіку (кількості відвідувачів) і, відповідно, збільшення доходу від реклами. Чим більше кліків, тим вища ймовірність заробітку.

Покрокова інструкція:1. Як тільки ви це зрозуміли, постарайтеся не скочуватися ще нижче. Але і не намагайтеся різко вставати (вдавати, що нічого не сталося) – ви скоро впадете знову, але цього разу скотитесь ще нижче.2. Тому зафіксуйтеся там, де ви виявили себе. І запитайте — що саме викликало такий мій стан? Назвіть подію вголос. Максимально конкретно і фактично – тобто не вашу інтерпретацію, а саме відповідь на запитання – що сталося («мені не подзвонили», «зламався комп’ютер», «друг не зробив що обіцяв», «я втратила гроші», «мій партнер назвав мене істеричкою»)

Часто плутають прийняття з пасивністю: «Якщо я прийму ситуацію, значить, я здаюся». Насправді все навпаки. Прийняття — це визнати: так, є біль, є втрата, є обмеження. Але разом із цим є й я. Коли ми перестаємо боротися з реальністю, у нас з’являється сила впливати на те, що реально підвладне. Прийняття відповідальності, це коли ти не зливаєшся зі своїми думками, ти можеш спостерігати їх і обирати, куди йти далі. Спробуйте просту практику: уявіть свою тривогу як хмару на небі. Вона є, але вона не ти. І нею не вичерпується твоє життя. Вона – це не весь ви… Джерело: «Розкажи мені»

Буває, ми заходимо в кімнату, де люди сміються, розмовляють, і раптом накочує відчуття: «Мене тут не чекають. Я тут зайвий». Це боляче, і водночас знайомо багатьом. Часто це не про те, що насправді відбувається зараз. Це про давній досвід — коли в дитинстві ми не отримали тепла, уваги, коли хтось із дорослих був далекий, холодний чи надто зайнятий. Тоді дитина робить висновок: «зі мною щось не так», «краще зникнути, щоб не заважати». У дорослому житті ця стара рана оживає навіть у найменших деталях: хтось відвернувся, не відповів одразу, не помітив — і ми вже відчуваємо себе відкинутими. «Зайвість» змушує нас сканувати простір на найдрібніші сигнали. Але така пильність рідко веде…

Здавалося б, нічого простішого: сказали добре слово — усміхнись і прийми. Але часто замість радості з’являється незручність. Ми відмахуємось: «Та ні, нічого особливого…» Чому так? Комплімент торкається нашої цінності, а там, глибоко всередині, може жити сором: «Я не заслуговую». Почути добре про себе — значить погодитися: я маю вагу, я важливий. А це вже небезпечно для того, хто звик жити у знеціненні. Відштовхуючи похвалу, ми наче намагаємось залишитися у звичному — там, де безпечніше бути «невидимим». Наприклад, у терапії людина вчиться витримувати добрі слова. Спершу маленькими дозами — як теплий промінь, до якого очі ще не звикли. З часом — дозволяти цьому світлу бути поруч. Наступного разу, коли вам скажуть…