Коли відчуваєш себе «зайвим»

Буває, ми заходимо в кімнату, де люди сміються, розмовляють, і раптом накочує відчуття: «Мене тут не чекають. Я тут зайвий».
Це боляче, і водночас знайомо багатьом.

Часто це не про те, що насправді відбувається зараз. Це про давній досвід — коли в дитинстві ми не отримали тепла, уваги, коли хтось із дорослих був далекий, холодний чи надто зайнятий. Тоді дитина робить висновок: «зі мною щось не так», «краще зникнути, щоб не заважати».

У дорослому житті ця стара рана оживає навіть у найменших деталях: хтось відвернувся, не відповів одразу, не помітив — і ми вже відчуваємо себе відкинутими.
«Зайвість» змушує нас сканувати простір на найдрібніші сигнали. Але така пильність рідко веде до правди — швидше до болісних помилок проти себе.
У терапії це можна розгледіти: хто в мені відчуває себе «зайвим» — дорослий я, чи маленька частинка, яка досі чекає бути побаченою?

Бути «зайвим» — це не просто почуття. Це ніби внутрішній сценарій, у якому ми щоразу знову граємо знайому роль. І важливо не тільки помічати цей момент, а й дати собі право на іншу історію: «Я маю місце. Моє існування важливе. Я не забираю зайвого повітря».

Запитай себе:
– коли востаннє я відчував себе «зайвим»?
– чи було це про теперішнє, чи це ожила пам’ять минулого?
– що б я хотів почути тоді, у дитинстві, замість мовчання чи холоду?

Бо справжнє зцілення починається там, де ми дозволяємо собі зайняти своє місце.

Джерело: «Розкажи мені»