РДУГ
Підхід POP — принципи роботи у класі з дітьми РДУГ та іншими проявами викличної поведінки.
Концептуально, POP — це зміна того, як дорослий дивиться на дитину і на власну роль у взаємодії з дитиною. Більшість принципів виглядає простими і очевидними для нас, але складність полягає у послідовному їх застосуванні, у дотриманні їх у ситуаціях, коли дитину “несе” і її хочеться “прибити” (я знаю, бо на практиці все це втілювала з моїм малим).
1. Принцип перший. Увага як інструмент.
Дитина робить щось не те — ви на це реагуєте зауваженням. Дитина сидить спокійно — ви мовчите. Ну чи не ви, а дорослий. Вчитель, вихователь. Зробити зауваження у відповідь на погану поведінку видається найприроднішою справою, але мозок дитини зчитує це так: погана поведінка приносить увагу, хороша або нейтральна — ні.
А людині конче потрібна увага, навіть якщо вона негативна. Тож дитина продовжує практикувати погану поведінку, бо це гарантовано дасть увагу. Все, ви в пастці (ну чи не ви:))
Підхід POP перевертає цю логіку. Увага дорослого — це валюта, і вона має йти туди, де роїться бажана поведінка. Навіть якщо це щось геть нейтральне, наприклад, – дитина просто п’ять хвилин не заважала, не пожмакала зошит, не перекинула парти на перерві… Це бажана поведінка? Так, бажана. Ось це має винагороджуватися увагою.
На практиці це означає свідомий та активний (!) пошук моментів, які варто відзначити, навіть якщо ці моменти, здавалося б, сприймаються нами “за замовчуванням”. Наприклад: це правило, що діти мають бути тихими на уроці; це від них очікується. Чому я маю особливо виділяти, коли дитина просто робить те, що має робити “за замовчуванням»? Ну, власне, у тому й суть. Увага — це валюта, ви її вкладаєте туди, звідки хочете отримати поведінкове закріплення.
2) Принцип другий. Ігнорування як інструмент.
Одна з найважчих речей у роботі з дітьми з викличною поведінкою — це навчитися не реагувати на дрібні провокації. Саме тому, що реакція на них заохочує до повторення поведінки.
POP розрізняє два типи поведінки: ту, яку треба зупиняти (фізична агресія, руйнування, загроза собі та оточуючим – я ці речі умовно відностила до “червоної поведінки”, і завжди реагувала), і та, яку варто ігнорувати, бо вона хоч і надокучає й бісить, але зарози не несе (ниття, балачки, дрібні коментарі, якась шебушна діяльність – умовна “жовта поведінка”). Для другого типу системне ігнорування є стратегією. Коли дитина перестає отримувати підкріплення, то поступово відмовляється від цієї поведінки: їй вже не треба вас нею “пінгувати”.
Але цей підхід працює лише в парі з першим принципом: ігнорувати погане і одночасно активно помічати хороше або нейтральне. Одне без одного не працює.
3) Принцип третій. Інструкції: короткі й один крок за раз, бажано без “не”.
Діти з РДУГ мають специфічну проблему з робочою пам’яттю: вони фізично не можуть утримати в голові складну інструкцію з кількох кроків. Ну от така собі нейрологічна особливість.
Тож інструкції мають бути розбиті на окремі кроки, бажано — одна за раз. Наприклад, не казати “Візьми ганчірку, намочи в туалеті, витри дошку і не відволікайся по дорозі”, а буквально: “Візьми ганчірку” (взяв? наступний крок) “сходи її намочи і повернися до класу” (повернувся? наступний крок) “витри дошку”. Кожен наступний крок інструкції дається після виконання попереднього.
Інструкції без “не” передбачають казати, що робити, а не що НЕ робити. Можна сказати “не перебивай”, а можна сказати “сиди тихенько”.
4) Принцип четвертий. Попередження перед переходами між різною діяльністю.
Для більшості дітей з РДУГ або РАС різка зміна активності — це стрес і дуже сильний тригер вибухової реакції. Річ в тім, що у них часто спостерігаються труднощі з переключенням уваги і саморегуляцією після цього.
Техніка така: попередження про зміну діяльності відбувається за 5 хвилин, потім за 2 хвилини до переходу до нової діяльності. “За п’ять хвилин закінчуємо читати і починаємо писати самостійну.” Така техніка дає мозку час підготуватися і різко знижує кількість “вибухів” при зміні діяльності. Я досі користуюся, але тепер мій син сам вміє коригувати це, бо розуміє свої потреби. Він каже: озвуч наперед всі плани. У нас точно не буде чогось раптового?
Для молодших помічним буде візуальний таймер, який підсилює ефект підготовки, адже дитина бачить очима, скільки залишилося, і не покладається лише на слуховий сигнал.
5) Принцип п’ятий. Вибір замість ультиматуму
Ультиматум запускає боротьбу за контроль, а це може обернутися наслідками і вибухами, особливо з дітьми з ОВР, для яких відчуття безсилля є одним з ключових тригерів викличної поведінки.
Програма пропонує замість ультиматуму давати два прийнятних варіанти. Наприклад: “Ти хочеш спочатку зробити задачі чи вправи з української?”. Обидва варіанти влаштовують вчителя, але дитина відчуває, що має голос та контролює ситуацію. Відчуття контролю знімає напругу і знижує опір дитини.
Важливо зробити так, щоб цей вибір був справжнім, а не ілюзорним.
6) Принцип шостий. Послідовність.
Діти з викличною поведінкою та РДУГ дуже чутливі до непослідовності. Саме тому їм важливі правила і структури, ритуали. Різка зміна ритуалів чи непослідовність правил (вчора було можна – а сьогодні нізя) піде лише на шкоду. Тут таке собі замкнене коло: хаос підвищує тривогу, тривога підвищує викличну поведінку, виклична поведінка тригерить дорослого до непослідовних хаотичних дій… Коло замкнулося.
Натомість, правила мають бути обмеженими за кількістю, зрозумілими, адекватними (бо у цих дітей ще й завищене почуття справедливості!) і однаково застосовуватися щодня.
Краще пару правил, які всі знають, ніж десятки,які нікому не вкладаються в голові.
Коли правило порушено, то мусить обовʼязково бути наслідок, обумовлений заздалегідь за порушення правила. Типу: “Ти знаєш правило, ось наслідок”. При цьому важливо не впасти ні в моралізаторство, ні в причитання: “Да боже ж мій, та я тобі триста разів казала таке не робити!”, “Та що ж ти за дитина така?! що ж з тебе вирости, якщо ти зараз такий?!” – nope.
—
POP виходить з однієї базової ідеї: поведінка дитини — це реакція на середовище, і середовище можна змінити. Середовище треба перебудувати так, щоб бажана поведінка стала більш вигідною, ніж небажана.
При цьому підході, головне питання, яке вчитель мав би ставити у ситуації викличної поведінки: “Що в цьому середовищі підсилює погану поведінку — і що я можу змінити?”