Як навчити дітей вибудовувати свої кордони
Я хочу розповісти про те, як моя мама навчила мене, що можна піти з будь-якої некомфортної ситуації.
Мені було сім років, і мене вперше запросили переночувати в гостях у подруги, я вже не пам’ятаю її імені. Перед тим як піти, мама сказала, що, коли мені буде незручно через будь-що, з будь-якої причини, у будь-який час, навіть серед ночі, – я можу їй зателефонувати.
Вона висловилась дуже ясно. Вона сказала, що навіть якщо батьки дівчинки вже сплять, мені треба буде постукати до них у спальню і попросити дозволу зателефонувати. Навіть якщо вже буде пізно, вона дозволяє мені дзвонити. Якщо батьки дівчинки не дадуть відповіді, то я можу сама знайти телефон і зателефонувати їй.
Мама сказала, що приїде за мною будь-коли.
У гостях мене стали дражнити. Це точно не пов’язано з тим, що я просто не могла заснути, виникла некомфортна для мене ситуація. І я зробила те, що мені сказала мама.
Мати дівчинки намагалася відмовити мене. Вона сказала, що вже пізно, я відповіла, що для моєї мами це не має значення. Вона сказала, що я можу лягти на дивані. Я відповіла, що я хочу піти додому. Вона сказала, що я засмучую її дочку. Я відповіла, що її дочка була брутальна зі мною.
Пам’ятаю, як тримаю телефон та мама відповідає на дзвінок. Я сказала:
– Привіт, мам.
Вона запитала:
– Хочеш, щоб я тебе забрала?
Я сказала:
– Так, будь ласка!
Вона сказала:
– Попроси маму подруги зібрати твої речі і одягни пальто, я скоро приїду.
Мама з’явилася на порозі, одягнена в піжаму та пальто. Мати дівчинки продовжувала вибачатися за мій дзвінок. У відповідь моя мама підняла руку і сказала:
– Не треба вибачатися за мою дочку. Я хочу, щоб вона знала, що може піти будь-якої миті, і я буду поруч у будь-який час.
Інші дівчата стовпились у дверях спальні, розгублені й мовчазні. Мати дівчинки продовжувала вибачатися, здавалося, вона не знає, що сказати після того, як моя мама попросила її перестати це робити.
У моєму дитинстві було ще кілька подібних ситуацій. Мама доклала багато зусиль, щоб навчити мене вибудовувати кордони. Одного разу вона змусила мене піти і попросити вибачення в іншої дівчинки в присутності її батьків.
Пам’ятаю, як вона сказала трьом моїм друзям зібрати свої речі та чекати батьків у вітальні. Вони дражнили мене й ображали, і я сказала: «Забирайтеся з мого дому».
Пам’ятаю, як вона допомагала мені знайти потрібні слова, щоб я могла звільнитися з токсичної роботи в літньому таборі. Вона дала мені грошей на таксі, щоб я та мої друзі могли звідти поїхати.
Не можу сказати, що завжди дотримувалася своїх кордонів і йшла за голосом інтуїції. Іноді мені доводилося мовчати, щоб не завдавати дискомфорту оточуючим. Але можу точно сказати, що мамині уроки були важливими. Вони були і залишаються радикальними.
Мати межі та дотримуватися їх – радикально. Думаю, найважливішим з того, що робила моя мама, було:
- Вона завжди наполегливо повторювала: «Ти можеш піти, якщо хочеш».
- Вона ніколи не питала причини і не говорила, що я перебільшую.
- Вона завжди була поруч.
Але я часто думаю про те, як просила вибачення мати моєї подруги, і розумію, що її поведінка була нормативною. Моя мама вчила мене радикальних речей. Мати дівчинки вчила її бути нормальною: «Просто не звертай уваги, не турбуй нікого, йди спати, це скоро закінчиться, не псуй нікому настрій». Я часто чую ці слова і зараз. Але моя мама казала, що я можу піти.
Ставши дорослою, я зрозуміла, який це привілей. Для деяких людей, у деяких ситуаціях виходу справді немає. Але іноді ми не йдемо тому, що думаємо, ніби ми не маємо на це права.
Так що, коли ніхто вам цього не говорив (або говорив, але вам необхідне нагадування): ВИ МОЖЕТЕ ПІТИ!
Ерін Брук